Меню сайту
Форма входу
Категорії розділу
Мої статті [305]
Пошук
Друзі сайту
[25.05.2016][Мої статті]
Півроку після війни. Картини Юрія Неросліка (9)
[14.12.2015][Мої статті]
"Відчуй Україну":Столичные живописцы привезли в Мариуполь пейзажи (1)
[07.12.2015][Мої статті]
Мистецька акція «Відчуй Україну» стартує в АТО! (2)
[03.12.2015][Мої статті]
Музей плаката идет в Европу! (2)
[26.11.2015][Мої статті]
Сергій Пархоменко, Антипутінський інформаційний фронт: «Ми воюємо проти шовінізму та російської влади, а не проти росіян» (2)
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0

Каталог статей


Головна » Статті » Мої статті

Кубанцям казали: «Или пишем русский, или ссылка за Урал»

Кубанцям казали: «Или пишем русский, или ссылка за Урал»

Захист прав етнічних українців Краснодарського краю, історичної правди про заселення та освоєння цього регіону запорозькими козаками й вихідцями з Полтавської, Чернігівської губерній і Слобожанщини, повернення широкому загалу імен тих, хто боровся за приєднання Кубані до великої України — головні завдання комітету «Кубань з Україною», який відновив свою роботу після тривалої перерви. Про це під час прес-конференції, що відбулася у столичному Музеї пропаганди, заявили громадські активісти. Політолог, координатор комітету в 2006—2008 рр. Сергій Пархоменко зазначив, що в умовах безперервних інформаційних війн особливо небезпечним є зараження населення псевдоісторією. Та все ж вона безсила проти національної пам’яті й, усупереч брехні, терору й тотальній русифікації, у причорноморських і таманських станицях й досі розмовляють хоч і не літературною, а все ж українською мовою та співають наших народних пісень.

Південний форпост Київської Русі

— Якщо піднятися на дзвіницю Софії Київської, то можна побачити Тамань — півострів у західній частині Кубані, місце першого поселення українських козаків, що заснували Чорноморське, а згодом Кубанське військо. — Так образно розпочинає подорож у часі до сучасного Краснодарського краю історик і письменниця, лауреат Шевченківської премії Раїса Іванченко. — Владу на Східний Крим і Тамань, де існувало оповите серпанком таємничості Тмутараканське князівство, київський князь поширює у 40-х роках X століття.

Існує версія, що це сталося після невдалого походу русичів на Царгород у 941 р., коли розбиті суходільні дружини поверталися до Києва Північним Причорномор’ям. Або ж після ліквідації Святославом Хозарського каганату в 965 році. Втім, на Тамань і до Східного Криму слов’яни проникали давно. Колонізація здійснювалася племінним союзом сіверян із земель, які згодом назвуться Чернігівськими. Тому-то в Тмутаракані княжили представники чернігівської династії — Мстислав, син Володимира Святославовича (з 988 по 1022 рр.), з 60-х років XІ ст. члени родини Святослава Ярославовича. Його син Олег у 1095-му перебирається з Тамані до Чернігова, полишаючи південний плацдарм Київської Русі. Після цього Тмутаракань зникає з поля зору давніх літописців. Уже з XV ст. ці землі належать Османській імперії. А в 1774 р. Туреччина за умовами Кючук-Кайнарджийського миру зреклася прав на Кримське ханство, а отже, й на північ Кубані, яку за правом сильного займає Росія.

Царський подарунок козакам

Довгий час Кубань, з якої зігнали Ногайську орду, залишалася пустельною і необжитою. І ось Катерина ІІ, зруйнувавши Запорозьку Січ, переселяє сюди козаків, що не розбіглися, а об’єдналися в Чорноморське військо, яке відіграло вирішальну роль у головних битвах російсько-турецької війни 1787—1791 рр. Цариця ніби «дарувала» козакам Кубань — за визначні заслуги перед троном. Насправді хотіла заманити їх подалі від Запорожжя. Крім того, «нічиї» Кубанські землі були зручним плацдармом для війни з вільними народами Північного Кавказу. Для того й оселили тут учорашніх запорожців. Імператриця своїми двома указами, від 30 травня і 1 червня 1792 р., передала Чорноморському війську «у вічне володіння» землі на правому березі ріки Кубань. Як стверджує один із членів комітету «Кубань з Україною» журналіст Віктор Тригуб, оригінал цього документа разом із іншими реліквіями запорожців (до 1917 р. кубанські козаки змогли зберегти чимало військових регалій двох попередніх століть: отаманську булаву та бунчук, пернач кошового отамана, 10 військових і 35 курінних знамен, 31 полкове знамено, литаври та срібні труби, 14 малих військових булав, 6 печаток та 100 височайших грамот), які після жовтневого перевороту вивезли спочатку до Сербії, а згодом до США, було викрадено з тамтешнього музею.

Під час першої хвилі переселення на Кубань протягом двох років прибуває 12622 колишні запорожці та їхніх родини (загалом 25 тисяч осіб). На новому місці вони скликають Військову раду і ділять передані їм землі на 38 куренів, як і на Запоріжжі. Навіть зберігають їх назви: Полтавський, Переяславський, Батуринський, Канівський, Іванківський та інші. Козаки організовують своє життя за давніми традиціями — всі найважливіші питання вирішують на радах, роботу яких регламентують своєрідною конституцією «Порядок для загального добра». На березі Кубані, поблизу Карасунського Кута, вони засновують свою столицю — місто Катериноград (сучасний Краснодар) з фортецею, що нагадувала собою укріплення в Запорозькій Січі. В центрі фортеці зводять величний дерев’яний військовий собор Покрови Пресвятої Богородиці, який стоїть там і нині. В храмі зберігалися козацькі клейноди, захоплені на Січі царськими військами й повернуті чорноморцям на їхнє прохання. Була тут також ризниця з Покровської церкви останньої Запорозької Підпільненської Січі, Євангеліє, подароване приходу Петром Калнишевським (тепер експонується в Краснодарському історико-краєзнавчому музеї), іконостас та бібліотека Межигірського монастиря, що був парафією Запорожжя.

Заселення Кубані українцями триває і в наступні роки. За даними доктора історичних наук Федора Турченка, керівника авторського колективу енциклопедії «Українське козацтво», лише протягом 1809—1811 рр. в область переселяється з Полтавської та Чернігівської губерній 41 635 тисяч селян та козаків. Під час третьої хвилі сюди приїздить ще майже 60 тисяч люду. Крім добровільних переселень, були й примусові. Двом полкам з Полтавщини і Чернігівщини, які воювали на Кавказі, не дозволили повернутися в Україну, а залишили їх на Тереку, в районі Владикавказа. Відома дослідниця Олена Апанович у своїй «Козацькій енциклопедії для юнацтва» (2009 р.) зазначає, що запорожці та їхні нащадки заселяли місцевості: Геленджик, Сочі, Туапсе, Піцунду, Сухум-Кале. «Постійний приплив українського населення продовжувався майже до початку Першої світової війни. За даними антропогеографа Степана Рудницького, на той час на Кубані нараховувалося 1 791 000 українців».

Режим: Народній Республіці — ні!

— Увесь час кубанці відчували нерозривний зв’язок із своєю Батьківщиною, який підживлювали представники Кирило-Мефодіївського братства в особі Т. Шевченка і М. Костомарова, громадсько-політичні й культурні товариства «Просвіта» і «Громада», — каже історик і політолог Роман Матузко. — Тут викладає і збирає старовинні козацькі пісні видатний український етнограф і диригент О. Кошиць, організовують свою роботу члени Революційної української партії С. Ерастов і С. Петлюра. Після Лютневої революції 1917 р. на Кубані масово відкриваються українські школи (через десять років їх буде 746), виходить шість газет українською мовою, друкується буквар, створюються національні технікуми й інститути. Великі перспективи українство пов’язувало з проголошенням Кубанської Народної Республіки (1918), яка налагоджує контакти з УНР. Невдовзі вони встановлюють дипломатичні відносини, відбувається двохсторонній обмін місіями і в результаті підписується низка угод про консульські, торговельні, морехідні зносини. Проукраїнські «чорноморці» на чолі з головою Кубанської крайової військової ради Миколою Рябоволом, або «федералісти», виступали за надання автономії Кубані та утворення союзу козацьких земель України і Кавказу. Активна діяльність уряду Кубані спричиняє занепокоєння командувача збройних сил півдня Росії Денікіна. За його наказом заарештовують 10 членів Кубанської ради і найактивніших прихильників самостійності страчують.

У січні 1919 р. більшовики оголошують козацтво антирадянським. «Розкозачення» розпочинається з Дону, перекидається на Кубань і Терек, станиці заливають кров’ю.

— Страхітливі демографічні наслідки мав і штучний голодомор-геноцид, який охопив регіони, де компактно проживали українці, — продовжує Роман Матузко. — За переписом 1926 року, українці на Кубані становили 66 відсотків від усього населення, в окремих районах — від 90 до 75 відсотків. Влада безжалісно заносить Полтавську, Уманську та десятки інших станиць на «чорну дошку», вони вимирають. За період з 1929 по 1939 рр. чисельність українського населення на Північному Кавказі скоротилася з 3,1 млн. до 300 тисяч, тобто зменшилась у десять разів. Приблизно за цей час частка українців у Краснодарському краї зменшилася з 41,1 відсотка до 4,7. У 1989-му нащадків запорожців стає ще менше — 3,9 процента.

Тож куди поділася людність у цих регіонах етнічної України?

— Одних винищили, інших примусили зректися роду, — допомагає знайти відповідь на запитання колега Ніна Степаненко, яка родом із Краснодарського краю. Вона пригадує розповіді діда про те, як під час перепису людям погрозами підказували їхню національність: «Или пишем русский, или ссылка за Урал», або ж переінакшували прізвища, називаючи Півненка Пєтуховим чи Шпака Скворцовим.

Знищуючи національну пам’ять, агресивні русифікатори викрадають у цілих народів не лише їхню історію, а і землю, і майбутнє.

 

Чорноморці через кілька років після переходу на Кубань (із книги А. Кащенка «Оповідання про славне Військо Запорозьке низове», Катеринослав, 1919 р.)

Старий військовий собор у Катеринодарі  (з книги А. Кащенка «Оповідання про славне Військо Запорозьке низове», Катеринослав, 1919 р.).

Світлана ЧОРНА.
http://www.golos.com.ua/Article.aspx?id=369094

Категорія: Мої статті | Додав: vik (02.01.2015)
Переглядів: 415 | Теги: Кубанцям казали: «Или пишем русский, или ссылка за Урал» | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *: